Голокост

Одна з не здійснених (поки що!) мрій- відвідини Державниого музею Аушвіц-Біркенау. Але будемо там з колегами обов’язково!

Крайня світлина- книги з домашньої бібліотеки. Раджу прочитати, бо зло не повинно піти в забуття.

“Фабрикою смерти” називали нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау, розташований неподалік польського містечка Освенцим. Протягом 1940–1945 років тут знищили 1,3 мільйона осіб – переважно євреїв, а також ромів, поляків, українців. Звільнивши від нацистів, табір не зруйнували – на цьому наполягли вцілілі в’язні. Тепер тут діє меморіальний музей. Щороку його відвідує близько двох мільйонів людей.

Освенцим розташований за 50 кілометрів від Кракова…

Екскурсія починається біля сумнозвісних воріт із гаслом Arbeit macht frei – “Праця робить вільним”. Сюди до табору потрапляли в’язні. “Заходиш через ворота, а виходиш з димом із крематорію”, – сумно жартували.

Концтабір заснували 1939 року, коли нацисти окупували Польщу. Він зайняв збудовані дещо раніше казарми. Сьогодні “Аушвіц 1” – це приблизно 30 будинків, колишніх бараків та адміністративних приміщень, кухні. Навколо – колючий дріт. У десятьох спорудах розмістили експозиції – документи, фотографії, інформаційні стенди, речі в’язнів.

Заходимо в перший блок. Гори бляшаних банок з-під газу “Циклон Б”. До війни таким нищили комах і гризунів. А в Освенцимі його жертвами стали люди. Перше випробування газу провели 3 вересня 1941 року у блоці № 11 на радянських військовополонених, які не мали сил працювати. Вони померли не одразу – мучилися добу. Тоді кількість газу збільшили. Тест визнали успішним. Один із бункерів переобладнали: під землею розташували камери для отруєння, вгорі – печі, щоб спалювати трупи.

В’язням говорили: “Ви приїхали з дороги, треба продезінфікувати одяг і речі, помитися. Заходьте всі в душ”. Просили запам’ятати, де кладуть речі, щоб потім забрати. Двері щільно закривали й подавали газ. Через 15–20 хвилин всі гинули. Тіла спалювали.

Арештантам нашивали на роби геометричні фігури різних кольорів. Євреї носили шестикутну зірку, політичні в’язні та радянські полонені – червоний трикутник, роми – чорний, гомосексуалісти – рожевий, свідки Єгови – фіолетовий. Решту позначали зеленими трикутниками.

Табір був прибутковим підприємством – Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер пишався: щомісяця “Фабрика смерти” приносила до державної скарбниці 2 мільйони марок. Два бараки виділили, щоб зберігати коштовності. В’язні називали їх “Канадою” – так уявляли далеку багату країну. Щодня у прибулих до табору євреїв вилучали майже 12 кілограмів золота. Його переплавляли на злитки. Прикраси сортували. Забирали одяг, особисті речі. Із волосся, що зістригали з трупів, шили матраци, перуки, килими. Навіть попіл із газових печей продавали як міндобриво для землі.

Просторий зал… З обох боків за склом – 110 тисяч пар взуття. Гори чобіт, черевиків, босоніжок на підборах. Окремо складені зовсім крихітні дитячі черевички. Далі – приміщення з валізами, посудом, 40 кілограмів окулярів. Є милиці, штучні кінцівки, залізні корсети.

Найстрашніша кімната – з жіночим волоссям. Його тут більше двох тонн.

Чотириметрові гори різнокольорового волосся, яке зістригали з уже мертвих жінок. Експонати за склом, але відчувається сморід чи то мокрої шерсти, чи то шкіри.

Спочатку табір складався із 20 будівель. Потім з’явилося вісім нових корпусів, а до старих добудували поверхи. Всього Аушвіц охороняло приблизно 6 тис. осіб. Охоронці вважали в’язнів представниками нижчої раси. За найменший проступок розстрілювали. Для цього існувала спеціальна “стіна смерті” – бетонна стіна між двома бараками, вкрита звукоізоляційним матеріалом. Тепер там лежать вінки та квіти з чорними стрічками.

Ліворуч від стіни – вікна табірної лікарні-барака № 10. Тут професор Карл Клауберґ проводив над єврейками експерименти зі стерилізації, а доктор Йозеф Менгеле досліджував генетику дітей-близнюків і дітей із фізичними вадами. У блоці № 11 ув’язнені відбували покарання у стоячих клітках. Одну розібрали, щоб можна було роздивитися зсередини. Клітка схожа на комин, стіни вологі та слизькі. У таких проводили до кількох тижнів. Більшість там і помирала.

Року 1942 кількість в’язнів сягнула 20 тисяч. Нацисти звели ще один табір Біркенау – в селі Бжезінка, за 3 кілометри звідси. Тепер туди щопівгодини курсує безкоштовний автобус. У Біркенау не було адміністративних будівель – тільки бараки, чотири газові камери і стільки ж крематоріїв. Там тільки знищували.

Їдемо вздовж колії.. Щодня сюди прибували потяги з євреями. Їх ділили на чотири групи. Жінок, дітей, старих і немічних одразу направляли в газові камери. Сильніших – працювати на індустріальні фабрики. Близнюки та карлики цікавили Йозефа Менгеле. Гарних жінок офіцери забирали в прислугу.

У чотирьох крематоріях було по три печі. У кожному за день спалювали до 350 тіл. Попіл вкривав землю навколишніх сіл. “Ніде не родить так добре городина, як навколо Освенцима”, – жартували нацисти.

Йдемо в жіночий блок. Дерев’яний барак схожий на стайню – крізь дірки всередину струменями потрапляє світло. Каторжники жили на триповерхових нарах, замість матраців – тонкий солом’яний настил. Маленька пічка не давала достатньо тепла. На нижніх нарах було мокро, на верхніх – холодно. Люди тулилися одні до одних по шестеро-восьмеро на середніх нарах.

– Раціон харчування такий: вранці – баланда, схожу на “каву”, або відвар із трав. На обід – суп, зварений із гнилих овочів. Вечеря – 300–350 грамів чорного глинистого хліба і трохи маргарину.

110 тисяч в’язнів Аушвіцу були вихідцями з України. Серед них 95 тисяч євреїв із Закарпаття, решта – військовополонені червоноармійці, члени Організації Українських Націоналістів (ОУН). Співробітниця музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” Олеся Ісаюк підготувала дослідження “Бандерівці в Аушвіці: вижити і не зламатися”. Згідно з ним, в таборі побувало 350 членів ОУН. Загинуло тільки 25.

Нацисти називали українських націоналістів “Бандера группе”. Вони працювали в табірному шпиталі, пральні, із кравцями, сортували речі. Очільник групи Микола Климишин отримав роботу в реєстратурі. Петро Болехівський-Боян організував оркестр. Грав вранці, коли одні в’язні йшли на роботу, а інші поверталися з роботи через ворота. Микола Климишин підміняв номери, щоб викреслити зі списку тих, хто повинен був поїхати в інші табори чи на смерть. За це їх недолюблювали інші в’язні, зокрема поляки та росіяни.

Брата провідника ОУН Степана Бандери – Олександра – побив до напівсмерті поляк-наглядач. У шпиталі йому вкололи в серце смертельну ін’єкцію фенолу. Інший брат, Василь, також помер у шпитальному блоці № 28.

27 січня 1945 року солдати Першого Українського фронту зайшли в концтабір “Освенцим”. Майже половина вояків – 42 % – українці. Серед них був і полтавець Василь Петренко, командувач 107-ю стрілецькою дивізією. А киянин Ігор Побірченко на танку Т-34 підім’яв ворота з цинічним надписом “Праця звільняє”. Вдалося звільнити 7,5 тис. в’язнів, яких нацисти не встигли вбити чи вивезти.

Документи свідчать, що союзники знали про “остаточне вирішення єврейського питання” і газові камери в Аушвіці. Проте жодних дій не чинили. Точились остаточні бої, які визначали переможця. Питання з концтаборами відклали.

Пам’ятник жертвам нацизму. Майорять прапори Освенцима – білі з блакитними смужками, як роби в’язнів. Монумент – це хаотично складені бетонні уламки крематорію. Перед ним – 23 плити з написами мовами закатованих у таборі людей. Читаю українською:

“Хай це місце вічно буде криком відчаю і попередженням для людства. Тут нацисти вбили близько 1,5 мільйона чоловіків, жінок і дітей, в основному євреїв з різних країн Європи. Аушвіц-Біркенау, 1940–1945 роки”.

– Я побувала тут. У мене будуть діти, а у них – свої діти. І усім я розкажу про те, як божевільна ідеологія, підкріплена неправильними науками, породила один із найбільших моторошних вчинків людства. Ворожнеча, расизм, презирство призвели до Геноциду. Музей став мені попередженням: не бути байдужою і стримувати внутрішнє зло”.